Хвилі з каменю

"Хвиля" - так американці назвали формацію з червоних скель, дивлячись на яку, віриш, що це скам'яніла хвиля. Дане місце, відоме серед туристів своїми барвистими хвилеподібними формами, розташоване на схилах каньйону Койот Бют в гірській пустелі Парія Каньйон-Вермілен на плато Колорадо, на межі штатів Аризона та Юта. Звичайно, все це утворилося завдяки розвитку геологічного середовища даного регіону, а фізичне вивітрювання - головна причина формування подібного дива.

"Хвиля" утворилися з пісковику Навахо часів юрського періоду, тобто приблизно 190 мільйонів років тому. Вчені, які досліджували освіту, стверджують, що протягом століть старі піщані дюни скам'яніли, перетворившись на ущільнену породу завдяки накопиченню кальцію у вертикальних і горизонтальних шарах. Через вітер і дощі, які тривалий час впливали на утворення, вони придбали такі химерні форми.

Створена з м'якого пісковика, "Хвиля" досить тендітна, тому тут слід ходити обережно, щоб не зруйнувати дрібні хребтоподібні нарости. Екскурсії обмежені кількістю туристів - до 20 чоловік на добу. З урахуванням того, що це місце так само користується величезною популярністю серед професійних фотографів зі всього світу, для яких провести фотосесію тут - заповітна мрія, ситуація з відвідуванням "Хвилі" ускладнюється ще більше.

На захід від Хвилі лежить "Друга Хвиля", що має більш темні кольори.

Панамський канал

Найкоротший водний шлях, що сполучає Атлантичний і Тихий океани,— це Панамський канал, який проходить через найвужчу частину Американського континенту — Панамським перешийок (найменша глибина 48 км). Найменша ширина по дну (у Кулебрській виїмці) — 91,5 м. Довжина каналу 81,6 км, у тому числі по суші 65,2 км і 16,4 по дну Панамської та Амонської бухт. Траса каналу перетинає височину, і тому піднімання та опускання суден на цій дільниці здійснюється трьома сходинками парних шлюзів. Кожен шлюз завдовжки 305 м, завширшки 33,5 м і глибиною 12,5 м. Судна через шлюзи проводять спеціальні електровози, що рухаються по зубчастих рейках уздовж шлюзових стін. Час проходження каналу — 8–11 год, рекордний — 4 год 10 хв.


Будівництво каналу розпочалося в 1879 р., а офіційне відкриття стало можливим тільки 12 квітня 1920 р.

Тихий океан

Найбільший і найглибший океан — це Тихий. Площа його з морями — 178,7 млн км2, перевищує площу усіх материків. Так, на його акваторії досить вільно розмістилися б усі материки і залишилося б місце для другої Африки. Тихий океан — найглибший з океанів. Середня його глибина 3960 метрів, а максимальна — 11 022 м. У Світовому океані відомо 19 западин, глибини яких перевищують 7 тис. м, з них 15 у Тихому, три — в Атлантичному і лише одна — в Індійському.
У Тихому океані знаходиться і найбільша кількість морів (25) та островів — близько 10 тисяч. Більшість островів розташовані в центральній частині океану та на його окраїнах на сході й особливо на заході. Ці острови утворюють єдину острівну частину світу — Океанію.
найглибше місце у світі зафіксовано в Тихому океані — Маріанський жолоб (11 022 м) поблизу острова Гуам. Жолоб був виявлений радянською експедицією на науково­дослідницькому судні «Витязь» ще у 1957 р. У 1960 р. було здійснено занурення в Маріанський жолоб на батискафі «Трієст» (США) на глибину 10 916 м під керівництвом швейцарського вченого професора Ж. Пікара. Як виявилося, тиск води тут досягає 1183 кг/м2, температура –3 °С.
Якщо на дні цієї западини розташувати гору Джомолунґму (найвищу вершину світу), то над її вершиною був би ще шар води у 2174 метри. Якщо кинути сюди сталеву кулю вагою в один кілограм, то вона сягне дна лише через 64 хвилини. Найглибше місце в Маріанській западині називається Жолобом «Витязя» на честь славетного російського гідрографічного судна.
Друге місце за глибиною займає жолоб Тонґа (10 882 м). Це найбільша глибина Світового океану в південній півкулі. Потім іде Філіппінський (10 625 м), Кермадек (10 047 м) та інші глибоководні жолоби­западини. Усі вони знаходяться в Тихому океані. З тихоокеанськими глибинами не можуть суперничати глибини решти океанів. Так, найбільша глибина Атлантичного океану 8742 м — жолоб Пуерто­Рико (середня глибина 3926 м), Індійського 7729 м — Зондський жолоб (середня глибина 3736 м), а Північного Льодовитого океану — тільки 5527 м у Ґренландському морі (середня глибина 1225 м).
Усі океанічні глибини виявлені в глибоководних океанічних жолобах. Ширина їх досягає 60–100 км, довжина — до 1400 км. Глибоководні жолоби виявлені в усіх океанах. Розташовані вони поблизу материків. Подібних утворень на суходолі немає. Знаменитий Гранд­Каньйон у штаті Арізона (США) здається карликом у порівнянні з океанічними глибоководними жолобами.

На сушу нашої планети припадає 29 % земної поверхні.

У звичайних умовах більшість людей, які живуть далеко від моря, океану, забуває про те, що на сушу нашої планети припадає трохи більше, ніж 29 % земної поверхні. Усі континенти, по суті, є великими островами в неосяжних просторах Світового океану. Загальна площа Землі становить 510 млн км2, при цьому Світовий океан займає 360,67 млн км2, а суходіл — 49,33 млн км2. Інакше кажучи, на кожен квадратний кілометр суші припадає 2,4 км2 води. У північній півкулі океан займає 61 % всієї поверхні, у південній — 81 %. Ще різкіше виглядає переважання океану над сушею, якщо розділити поверхню Землі на материкову (із центром у Франції, поблизу гирла річки Луари, на 47°15? пн. ш. і 2°30' зх. д.) і океанічну (із центром на південний схід від Нової Зеландії у точці 47°15' пд. ш. і 177°30? сх. д.) півкулі. У материкову півкулю увійдуть усі материки, крім Австралії та Антарктиди, та й у ній на сушу припадає 49 %. А в океанічній півкулі вона займає 90,6 % усієї площі.

Світовий океан, хоч він і єдиний, проте ділиться на більш­менш самостійні частини. У 1650 р. голландський географ Бернгард Вареніус уперше у своїх працях запропонував поділити Світовий океан на п’ять океанів: Тихий, Атлантичний, Індійський, Північний Льодовитий, Південний Льодовитий. У 1845 р. Британське королівське географічне товариство прийняло той самий поділ. Зазначений поділ був суто формальним, тому що ґрунтувався на зовнішніх географічних ознаках, на обрисах материків, які порушують цілісність водної оболонки. Пізніше почали висувати нові принципи поділу океану, що базувалися на океанологічних характеристиках: температурі, солоності, густині, течіях тощо.